СІМ ВЕЧОРІВ З МЕЛЬПОМЕНОЮ

В обласному  академічному музично-драматичному театрі імені М. Старицького відбувся другий регіональний фестиваль «На краю осені з Мельпоменою — 2013».

  Але спочатку було сім років. Саме стільки часу минуло, як у Хмельницькому в 2006 році пройшов перший  регіональний фестиваль «На краю осені з Мельпоменою», куди з’їхалися колективи  західноукраїнського регіону, і який, власне, заснували хмельничани. За цей час, чого гріха таїти, він і призабувся. Чи муза десь заблукала, чи театральні манівці простерлись в інших напрямах, але, нарешті, вони таки зустрілись вдруге, на краю  довгожданої  нинішньої осені, у фестивальному форматі. І другий регіональний фестиваль, який має таку ж назву, здобув, хочеться сподіватись, постійну прописку. Сім яскравих вечорів переконали: фестиваль повинен жити. І, як запевнила  головний координатор театральної акції, начальник обласного управління культури, національностей та релігій Ірина Трунова, осінні театральні зустрічі вже традиційно проводитимуться у нас, в Хмельницькому, кожних два роки.

  Це сприймається обнадійливо, адже до «хмельницької Мельпомени»  організатори поставилися ретельно і виважено.  Мистецька акція відбулась за патронату голови обласної держадміністрації В. С.  Ядухи, голови облради М. В. Дерикота та за активної підтримки управління культури, національностей та релігій облдержадміністрації.  Гостинними господарями  стали  колектив та адміністрація обласного академічного музично-драматичного театру імені  М. Старицького, який очолює заслужений працівник культури України П. І. Данчук.

  Які ж акценти нинішнього, другого,  регіонального  фестивалю «На краю осені з Мельпоменою»? По-перше, як підкреслила Ірина Трунова, цей фестиваль став реальним арт-майданчиком для театральних колективів західних областей України,  показав  характер,  обличчя сучасного театру нашого регіону, виявив спільні риси і контрасти, а саме так здобувається досвід: і мистецький, і, безперечно, глядацький.

  Обличчя і дух сучасного театру  показали представлені  колективи, про це розмірковували, аналізуючи фестивальні  спектаклі, відомі  українські митці — члени журі. Очолював його  народний артист України, головний режисер  Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Олег Мосійчук, у складі журі — заслужений діяч мистецтв України, професор, мистецтвознавець В. В. Неволов, відомий драматург і письменник Б. І. Мельничук, ряд інших відомих театрознавців. Від хмельничан до складу журі увійшла художній керівник  обласного академічного музично-драматичного театру М. В. Семенюк.

  А наймасовішими і найемоційнішими  суддями стали, звичайно, хмельницькі глядачі, які у ці дні отримали чудову нагоду побачити  театральну панораму західної частини України, оцінити  пошуки молодої генерації і  досвід старшого покоління служителів Мельпомени.

ПАЛІТРА

  Відкрили фестиваль  хмельничани комедією Клода Маньє «Блез»  у режисерській трактовці Ореста Пастуха, він же зіграв і головну роль — молодого невдахи-художника, якого у найскрутніші моменти життя виручила  метка і наївна  служниця Марі (Марина Семенюк). Ця чисто  французька легка історія дала творцям вистави шанс отримати  диплом за кращу комедію фестивалю.

  Оригінальну, вишукану  постановку вистави «Оскар і рожева пані» (листи) за Еріком-Емануїлом Шміттом  (режисер Дмитро Мельничук) показали на малій сцені артисти Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру  імені Т. Г. Шевченка. Колектив  став переможцем у номінації «Мистецька надія».

  На великій сцені найбільш запам’яталися львів’яни і тернополяни.  Перші представили роботи двох театрів, і головною родзинкою львівської імпрези стала молодість, яка  свіжо і обнадійливо заявила  про себе. Перша вистава  «Втеча від реальності» Тетяни Іващенко за жанром — комедія, у постановці Влада Сорокіна, насправді вдало вийшла за жанрові рамки і швидше показана як соціальна драма, головний персонаж якої — наркотик, що руйнує життя і долі. Наповнена сценічними  ефектами,  видовищною  хореографією,  вистава не лише показала драму  української молоді у наркотичній прірві, а й саме обличчя молодого українського театру в його пошуках сучасної форми діалогу з глядачем.  Художник вистави  Юлія Гнатенко  перемогла в номінації «Кращі костюми», а режисер Влад Сорокін та балетмейстер  Сергій Дмитрієв — у номінації «Краще пластичне вирішення».

  Втім, молодим  до снаги і світова  класика: у цьому переконала свіжа, граційна гра інших талановитих молодих львів’ян  у музичній комедії Лопе де Вега «Собака на сіні», яку показав драматичний театр  імені Лесі Українки у режисерській версії заслуженої артистки України  Людмили Колосович. Ця вистава отримала чи не найбільше перемог у різних номінаціях. Особливо вдалими журі відзначило і художнє оформлення вистави  (художник-постановник Оксана Радкевич), і костюми (Наталія Руденко-Краєвська), і режисура (Людмила Колосович). Фактично, львівська молодість стала відкриттям хмельницького фестивалю.  Якщо є така яскрава молодь — український театр має майбутнє, і йому до снаги і  світова класика, і гострі теми  української сучасності.

  Тему моральних пошуків і драми сучасної української молоді на тлі нинішньої економічної кризи, масового заробітчанства  підняли у виставі  «Meine liebe Віра» (Микола Коляда) актори Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру (режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України Сергій Архипчук), які перемогли в номінації «Кращий акторський ансамбль». Вистава насичена  сценічними ефектами,  інтерактивом, однак мистецькою вагомістю вона поступалася львів’янам з їхньою «наркотичною»  феєрією. У виставі закарпатці підняли проблеми сучасної української молоді на тлі нинішньої економічної кризи, масового заробітчанства. 

  І знову — паралель із львів’янами. Якщо  ті привезли барвисту комедію Лопе де Вега, тонко відтворивши атмосферу барокової Італії, то  іншу українсько-європейську версію показали  актори  Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного  театру  імені О. Кобилянської у комедії Ярослава  Стельмаха «Кохання у стилі бароко», (режисер Андрій Романов), підсиливши її бароковий колорит і музикою ХVІІІ століття, і «костюмованим» гумором на тлі українського життя. Чернівчани відзначені в номінаціях «Мистецька надія», «Музичне оформлення» (диригент Володимир Шнайдер) та «Чоловіча роль другого плану» (артист Микола Гоменюк).

   Головний автограф у візитку фестивалю поставили тернополяни. І отримали диплом за кращу виставу. Обравши для хмельницького показу сучасну драму Миколи Коляди «За крок від тебе» у режисерській постановці Олега Мосійчука (сценографія Григорія Лоїка), актори академічного обласного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка психологічно тонко відтворили драму ілюзій. Усі герої вистави справді перебувають за крок від реального щастя, але продовжують жити у полоні ілюзій, які й руйнують їхнє життя. А, може, рятують? Усі  герої в чомусь нагадували  нас, середнє покоління: ми також вже втратили ілюзії молодості, і це нас об’єднує у відчутті часу, і того, який минув,  і цього, в якому живемо. Умінням вести безперервний  внутрішній діалог з глядачем, справжнім театром думки, за яким ми скучили, задля якого йдемо на вистави, театром душі  запам’яталися тернополяни, і найбільше овацій у цьому сенсі дісталося і режисеру, і виконавцю головної ролі — актору Миколі  Ткачову.

  Завершилося фестивальне шестя  прем’єрою  хмельницького театру — оперою «Запорожець за Дунаєм» (режисерська  версія О. Саркісьянца) С. Гулака-Артемовського, яка цьогоріч  фактично не сходить  з обласних сцен. Цей проект реалізували обидва найбільші мистецькі колективи: обласна філармонія і театр, кожен по-своєму здійснивши ретроспективу геніальної народної опери великого композитора.

ПІСЛЯСЛОВО ДЛЯ ПЕРЕДМОВИ

  Отже, свято завершилося,  усі учасники отримали відзнаки в різних номінаціях. І  це  демократичне рішення журі (кожного, мовляв,  похвалили), швидше, не конкурсна оцінка (професійні аналізи  вистав судді здійснювали протягом усіх днів роботи  фестивалю), а  публічний стимул, передмова  до  подальших творчих пошуків. Справжній театр справді нині потрібно стимулювати, підбадьорювати. Адже ситуація, яка триває в українських мистецьких закладах, швидше, драматична, ніж оптимістична. Сумно, але доводиться констатувати, що на тлі так званої свободи творчості ця творчість животіє без належної уваги  і турботи держави.  І якщо українське кіно, сучасну українську естраду ми вже майже втратили,  віддавши інформаційний простір російській інтервенції з потурання нашої влади, то український театр, який ще несе ознаки національної культури, традицій, продовжує виживати. Тому важливо не розгубити, важливо підтримати оцей порух до об’єднання національної культури,  що й зробили хмельничани, заснувавши український фестиваль.

  Який же він, сучасний  український театр, риси якого  зафіксував об’єктив  регіонального  театрального тижневого марафону?

  Олег МОСІЙЧУК:

  — Фестивалі дають можливість відстежити, яким  життям живуть сучасні театри. Я не можу сказати, що колективи привезли свої найкращі роботи, але творче обличчя того чи іншого колективу, звісно, ми побачили. Представлений майже весь регіон,  але я не думаю, що  фестивальна афіша готувалася з якимось певним відбором: того беремо, іншого — ні.  Тому що в час, який ми маємо,  не кожен театр в змозі приїхати і показати свою  найкращу роботу, і найперша проблема — фінансове становище. Але попри все, репертуарна  афіша була розмаїта за стилістикою, жанрами, за режисерським способом мислення. І те, що в більшості були представлені роботи режисерів-початківців,  дуже важливо. Ми, старше покоління, як кажуть, уже йдемо з ярмарку, а хто приходить на зміну? От фестиваль і став спробою це побачити, оцінити  мистецьку спадкоємність. Звісно, вистави були різні — за мистецькою шкалою. Для мене потужним відкриттям стала молодь Львівського театру імені Лесі Українки. Цей колектив народжувався фактично з руїни, в яку був перетворений колишній театр Радянської армії, один з найпотужніших в Західному регіоні. За п’ять років роботи новий театр фактично виріс з попелу, як фенікс. А театр — це ж  святе, намолене місце, як храм, і руйнування театрів — це те ж саме, що руйнування храмів. А львів’яни відродили і народили  новий, цікавий театр. І режисер Людмила Колосович  своєю енергією, вірою  зуміла прищепити любов і  таку ж віру своїм вихованцям. І свідчення цьому — остання їхня робота, створена цього року.

  Далі: у чому величезний позитив фестивалю? Насамперед — у мистецькому спілкуванні. У цьому спілкуванні запам’ятались волиняни Наталка (актриса) і  Дмитро (режисер) Мельничуки у виставі на малій сцені  «Оскар і рожева пані», які дуже осмислено працюють над матеріалом. У сенсі достойної гри запам’яталося чимало артистів з різних вистав. Отже, театр живе.

  Та на цьому тлі мене найбільшою мірою нині турбує те, в яких умовах, в якому соціумі доводиться працювати колективам. Практично всі театри мають мізерне фінансове забезпечення, а це дуже позначається на творчій складовій. На існуючій матеріальній базі дуже важко вирватися з кола злиднів, меншовартості, творча атмосфера у багатьох колективах нестабільна. І лише люди, які продовжують жертовно служити професії, покликанню,  творчо зростають.

  З’являється молода режисура, яка вийшла  зі студійного руху  дев’яностих років, з декларацій, з андеграунду, коли  радянському театру на зміну приходив  театр європейський тих часів. Але  річ у тім, що сьогодні  Європа  повернулася до театру психологічного. Бо це — основа і найскладніша річ, тому що  психологія стосунків — це   поєднання інтелекту і  душі і режисера, і актора, і глядача.  А якщо це форма заради форми, то це просто картинка, трюкацтво, не більше.  Такий театр мене особисто не хвилює. Бо це не є професійний театр.  Банально, але театр повинен бодай на півкроку випереджати  глядача, а не опускатись до рівня насправді не існуючого «масового глядача». Театр покликаний зцілювати душі, освітлювати їх. І там, де це відбувається,   там є справжнє мистецтво.

  Василь НЕВОЛОВ:

  — Кожне покоління має свій театр. Змінюється соціальне середовище, з’являються нові суспільні виклики. І та ж «соціалка», яка була актуальна на початку 90-их,  нині також інша, бо ми вже інші.  Та й театр 90-их років був викинутий на узбіччя, розчавлений кризою і часто не знаходив себе.  А довкола буяли такі політичні пристрасті, такий політичний театр, який виплеснувся і у Верховну Раду, і на вулиці, на мітинги, що годі й казати. Про театр професійний  наче й забули. Хоча у ньому починали з’являтися національно важливі речі, відкривалися оті «білі» плями… Але… Спробуй театру професійному встигнути за цим «живим», житейським театром! Та й «внутрішній цензор»  не вмер: багато театрів досі перестраховуються, будуючи репертуар на «легкій» драматургії, аби не накликати на свою голову гнів чергової влади. Бо ж не одному режисеру, не одному колективу таки перекривався кисень…

  І цю кризову порожнечу ми значною мірою відчуваємо сьогодні. У той час, коли професійний театр перебував на узбіччі і до нього суспільна, державна увага не була привернута,  ми втратили  ціле покоління і акторів, і режисерів,  та й, власне,  драматургів, яким доводилося займатися не улюбленою справою, а годувати сім’ї. Фактично, така ситуація панувала в театральному середовищі впродовж останніх 18 років. І тепер, через покоління, ми пожинаємо оту державну неувагу до театру: дуже бракує талановитих, яскравих режисерів, акторів, потрібні сучасні, яскраві  п’єси.

  Далі:  фінансування немає. Театри животіють на бюджетних копійках. А чи знаєте  ви бодай одного театрального мецената? А лише ентузіазму не досить, щоб досягти якості, яка свідчить про зростання, про високу професійність. Тому й виживають нині найбільш пристосовані до сучасних умов колективи, які пішли на компроміс,  розраховуючи  на оцього масового глядача,   який не має смаку, і вже також «знівельований» низькопробними виставами, фільмами, серіалами. Нижче — вже нікуди. Подивіться репертуарні афіші, і  цим все сказано. Тому фестивалі, які підіймають завісу сучасного театру — річ необхідна, вони  будять думку, «витягують» із сірятини, в яку занурюється театр у пошуках неіснуючого компромісу між мистецтвом і владою (а  вона таки підгодовує слухняних, роздаючи, до прикладу, мистецькі звання не за талантом, а за наближеністю, за лояльністю до влади), мистецтвом і  немистецтвом. Ви ж погляньте, скільки у нас зараз  народних і заслужених артистів, про яких ніхто, крім близького оточення, не знає! Скільки з’явилося академічних театрів, які працюють на рівні самодіяльності! Оце нівелювання, це роздавання «титулів»  розбещує одних  і засмучує інших — тих, хто насправді є істинним митцем.

  Богдан МЕЛЬНИЧУК:

  — Хочу зачепити болючу тему  стосунків театрів з сучасними авторами.  Вже набили оскому  різнополярні твердження: режисерам нема з чого вибирати, бо тексти, які пропонують драматурги, не витримують жодної критики. Але нові  п’єси є, драматурги отримують призи на  літературних фестивалях, а от в театрах ці п’єси просто не читають, боячись неапробованої новизни. От беруть те, що «йде» в інших. Розірвати це зачароване коло не спроможне й Міністерство культури України, позаяк, згідно із законодавством, театри самі формують репертуарну політику. Ось так,  кожен по собі.

  Щодо фестивалю.  Загалом враження позитивне, але, будучи «надивленим хлопцем», тобто буваючи на різних фестивалях, можу сказати, що і режисерські ходи, і манера гри акторів  часто надто нагадували те, що можна побачити в Інтернеті чи на сценах інших театрів. Також не могли не залишитися непоміченими  певні провали у реалізації наскрізного режисерського задуму, концепції спектаклю, в темпоритмі. Залишається проблемою чистота і чіткість сценічної мови. Взірцем єдності стилю і форми я назвав би роботу  тернополян  у  драмі «За крок від тебе». Ця вистава  особливо припала до душі старшому поколінню. Стосовно молодих глядачів,  то чи не найемоційнішою була реакція на виставу «Втеча від  реальності». Це й зрозуміло: своїми приголомшуючими і досить якісними ефектами вистава розраховує на сприйняття її молодим глядачем з його пріоритетами, світоглядом, спілкуванням зі світом...

Але попри професійні дискусії уже за лаштунками,  маємо констатувати: цьогорічна зустріч з Мельпоменою  вдалася. І на позначку вище піднявся авторитет  як західноукраїнського театру загалом, так і хмельницького, який запам’ятався активною публікою, вдумливим ставленням до театру  керівництва області, і, безсумнівно, бажанням і прагненням  колективу театру імені М. Старицького і далі заявляти про себе.

  Тож до нової зустрічі з подільською Мельпоменою, і нехай вона більше не запізнюється на побачення.

  Тетяна СЛОБОДЯНЮК

(газета «Подільські вісті» за 12.11.2013 р.)

_________________________________________________________________________________

СУМНИЙ І РАДІСНИЙ КРАЙ ОСЕНІ З МЕЛЬПОМЕНОЮ

За останні роки театрали міста мали гарну нагоду гідно оцінити мистецький рівень театрів країни: гучні різнопланові фестивалі відбувалися у ляльковому театрі, монотеатрі "Кут”, міському Будинку культури... Прийшла черга й обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького. Минулої суботи тріумфальним показом комедійної опери за Гулаком-Артемовським "Запорожець за Дунаєм” тут завершився другий регіональний фестиваль театрального мистецтва "На краю осені з Мельпоменою”.

А розпочався фестиваль однією з найулюбленіших вистав облмуздрамтеатру комедією "Блез” молодого режисера Ореста Пастуха, яку гідно оцінило високоповажне журі, назвавши "кращою комедією фестивалю”.

Череда класики і сучасної п’єси, жанрів, стилів і театральних характерів не дала нудьгувати тим, хто відбув фестиваль від дзвінка до дзвінка, привабила глядача різних смаків.

Однією з найчуттєвіших постановок стала вистава Волинського академічного обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка "Оскар і Рожева пані”. Її героями стали переважно актори-початківці і якщо комусь ще не вистачало професіоналізму, емоцій, театральної техніки, то нетлінний сюжет Еріка-Емануеля Шмітта, цікава режисерська задумка затьмарили всі недоліки. Ще ближчою до серця ліричну постановку зробило те, що показ її відбувся на малій сцені театру.

...Хлопчик Оскар з невиліковною хворобою потрапляє до лікарні у коло хворих однолітків. Час, що йому залишився, вимірюється годинами, наповнити їх змістом цілого життя допомагає лікарняна доглядальниця, яку він трепетно називає Рожевою мамою. Героїня стає Оскару важливішою за батьків (вони — на другому плані постановки, образи невиразні), допомагає уявити і пережити те, що могло б чекати хлопчика, якби не смертельна хвороба. Блакитношкіру дівчинку (вона чекає на переливання крові) — сусідку по лікарняній палаті Оскар уявляє дружиною, якось навіть пропонує переспати у її ліжку. "Якби ти був дорослим, після такого у тебе могли б народитися діти”, — повчає Рожева мама. Хлопчик охоче уявляє себе татом, відчуває за це відповідальність. Крім любові, Оскар знаходить і справжніх друзів, з якими встигає і позмагатися за обраницю серця, і гарно проводити час.

Найголовніше, чого навчила Оскара Рожева мама, а заразом і театральну публіку, — не боятися смерті, адже вона — неминучість. Що помруть усі, навіть батьки, що ніхто не знає, що чекає людину після смерті, переконує малого лікарняна подруга. Її слова заспокоюють Оскара краще, ніж куплений батьками бажаний плеєр із записом Лускунчика... Про те, що Оскар помер, свідчить не трагічна сцена його кончини: образ його старості зрілий актор зіграв на темному фоні, старість Оскара — уявна, бо говорить типовими для дитини словами, на кшталт "класно”, "кльово”... По завершенню вистави старість за руку з дитинством виходять із залу до ледь видимого променя світла.

Тонкий, глибокий зміст, вміння автора твору і режисера обійти гострі кути трагічних обставин життя зробили виставу незабутньою. Головні герої "Оскара і Рожевої пані” перемогли у номінаціях "кращі чоловіча та жіноча ролі”.

Наступна фестивальна сторінка — гостросюжетна постановка Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича "Втеча від реальності” за Тетяною Іващенко — теж нагода проявити себе молодим акторам. Крім акторського хисту, довелось їм продемонструвати і хореографічні вміння. Сучасні танцювальні постановки гарно доповнювали виставу, не відволікали, а навпаки, підсилювали сюжет. Тому й присудило журі львів’янам перемогу у номінації "краще пластичне рішення”.

Сучасний автор "Втечі від реальності”, сучасна й тема, а куди нині без заклику проти наркотиків, розпусного нічного життя, байдужості до інших при бажанні заробити?! Відома акула пера, мати-одиначка веде журналістське розслідування (на одному з фармацевтичних заводів продають наркотики). Робота переважає над її батьківськими обов’язками, зразкова дочка починає називати її "емансипованим стервом”, докоряти за недостатнє спілкування. Дівчина опиняється в компанії однолітків, які вживають наркотики. Спокушаючи відчути неземну нірвану, розслабитися, закликає вколотись дівчину навіть її коханий (поет). Дороги розлідування журналістки і життя її дочки зводяться до нічного клубу, де продають наркотики (мерзенність перебування в ньому режисер підсилив типовими персонажами, вдало передав атмосферу). Головними у виставі стають питання правильного вибору, протистояння спокусі. На жаль, вони провалюються. Ніхто — ні друзі, ні мама не допомагають дівчині протистояти вживанню наркотиків. А от сама журналістка, якщо й зуміла відмовитися від пропозиції директора заводу працювати на нього, залишилася сам на сам у своєму страху перед ним. У біді потрібна підтримка, якою б масштабною вона не була, — ще один заклик вистави.

Проблемам сучасності присвячувалася й постановка Закарпатського обласного музично-драматичного театру за Олександром Гаврошем "Meine liebe Віра”.

Одна з трьох подруг вирішує поїхати на заробітки до Німеччини, залишивши вдома маму й коханого. Поїздка хоч і дає їй шанс заробити, нівечить не лише її долю, а й подруги, яка без підтримки стає алкоголічкою, а також мами, котра потерпає від самотності.

Одним із винуватців від’їзду Віри стає її безхарактерний коханий, який при першій же нагоді залицяється до інших дівчат, навіть подруг, постійно дорікає її в усьому, при цьому продовжує повторювати, як бездумний папуга, застарілий спосіб зізнань: "Я те ...аю”.  Якщо у попередній постановці львів’ян хореографії, музичного оформлення якраз, то у цій виставі їх надмір. Хоч танці та музика у "Meine liebe Вірі” яскраві, публіка навіть виступ справжньої стриптизерки побачила, вони відволікали від головної сюжетної лінії. Нелегко, певно, довелося Вірі, яку одягли в сірий одяг, обіграти все те масштабне дійство, що відбувалося на сцені і навіть поза  нею, при цьому залишитися головною героїнею. Тут акторці особлива хвала. Те саме можна сказати й про інших акторів вистави, тож недаремно журі присудило їм першість у номінації "кращий акторський ансамбль”.

Кохання в дусі минулих століть зіграли молоді актори Львівського драматичного театру імені Лесі Українки у виставі Лопе де Вега "Собака на сіні”, що стала, на думку журі, кращою режисерською роботою. Її режисер — заслужена артистка України Людмила Колосович.

Кращою виставою фестивалю, в цьому зійшлися і журі, і публіка, стала постановка режисера, народного артиста України Олега Мосійчука за твором Миколи Коляди "За крок до тебе” Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Тараса Шевченка. 

Типову історію з життя звичайних людей, коли чоловік буквально пропадає без першого справжнього кохання — жінки, яка вийшла заміж за іншого, автор та режисер зуміли зробити новою, цікавою, непередбачуваною.

У виставі — все гармонійно, нічого зайвого. Вдалі декорації допомагали побачити одночасно події, що відбуваються на вулиці і у квартирі головного героя, у вітальні і на кухні, відділеній напівпрозорим матеріалом. Навіть скрипаля на даху сусіднього будинку було видно і водночас він не відволікав від сюжету, створював атмосферу самотності.

Чиста гра акторів робить виставу зрозумілою, у неї беззаперечно віриш. Образи — чіткі, у них впізнаєш закостенілого у самотності, розчарованого, слабохарактерного одинака, бувалу, неосвічену, занедбану пані зі шкідливими звичками — його подругу-сусідку, обраницю серця — жінку, котра за пихою, зарозумілістю та достатком криє свій сум за щирими почуттями. Вона відчуває провину за те, що колись відібрала можливість тепер самотнього чоловіка стати батьком її сина, в сина забрала турботливого батька, а в себе — справжню любов.

...Вистава закінчується трагічно — смертю героїв. Трагедія вже давно передчувалася, смерть буквально заходила у квартиру в образі моторошної простоволосої дівчини, адже там, де розпука, самотність, втрачається сенс життя.

Назва фінальної п’єси фестивалю — "Кохання в стилі бароко” — його оптимістична крапка. Це робота Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Вперше за історію фестивалю, крім вистав хмельницького театру, вживу заграли музиканти оркестру, які були одягнені у вишукані перуки епохи бароко. Журі відзначило чернівчан у номінації "краще музичне рішення”. Гарна музика нарекла і хорошу виставу, хоча з передбачуваним завершенням, проте з цікавим і повчальним перебігом подій. Жіноча винахідливість тут перехитрила чоловічу, а примирило головних героїв кохання.

Сподобались чи не сподобались вистави глядачу — справа смаку, чи були вони професійними — вирішувати журі, але все ж фестиваль, вважаю, вдався. За це особлива дяка його організаторам — дирекції театру та облдержадміністрації. Вони потурбувалися, щоб кожен гвинтик сцени театру працював, щоб гарно зустріти і провести акторів з інших міст, щоб задоволений був глядач. Тож недаремно всі зійшлися на тому, що фестиваль "На краю осені з Мельпоменою” має відбуватися раз на два роки.

Ірина САЛІЙ

(газета «Проскурів» за 7.11.2013 р.)